Вт. Тра 14th, 2024

Відомий французький філософ Фуко вважав, що владою просякнуто все: в яку шпарину не заглянь, вона є. Звідти позирає невсипним оком Старший Брат, який добирається до душ і простих людей, і тих, які номінально вважають себе вершителями доль. У часи війни влада має бути жорсткою і управляти, щоб досягти результату — перемоги. Але чи так все просто в Олександрії, яка за тисячі кілометрів від лінії фронту, але де забороняють купатись у ставках чи річках із мотивацією про те, що це є проблемою внаслідок військових дій? Цей кейс є показовим для розуміння тієї проблеми, про яку я хочу сказати. І ось чому.

Мішель Фуко

Страх життя і фантастична свобода бюрократії

Мерія пише: «Через воєнний стан та відсутність укриттів біля водойм неможливо убезпечити життя людей». Але ключова фраза все ж криється десь у цих словах, які значно далі: «У разі купання і відпочинку біля водойм попри заборону, громадяни повністю несуть відповідальність за збереження свого життя і здоров’я». Тобто чиновники просто вирішили відмовитись від обслуговування пляжів, а тому краще все списати на воєнний стан? Інакше складно пояснити, чому оздоровлення душі і тіла людини, особливо у воєнний час не можна проводити на пляжі.

Аргумент із неможливістю убезпечити людей на пляжі від потрапляння ударів ракет чи інших небезпек дуже сумнівний. Особливо з огляду на те, що в місті з цим теж не дуже все гаразд. Укриттів як таких — обмаль. Вони або в майже непридатному стані, або це не укриття. Тому така заборона — банальна відписка, спроба списати на війну свою безпорадність, небажання працювати і звичайне уникання відповідальності.

А виходити на вулицю, дихати повітрям, відчувати життя навіть у прогулянці містом – це небезпечно? Бо де ж укриття?

Питання насправді не в тому, що це рішення ухвалено. А в тому що протистояти такому бездумному і відверто шкідливому прояву бюрократії немає кому. Дискусії трохи «пожили» у соцмережах. Але навіть формальної протидії зі сторони суспільства відверто дивному рішенню не було. Всі завчасно погодились із тим, що це буде чергова «галочка»: влада — закриє очі на роботу пляжу, а люди — на безвідповідальність мерії.

До речі не варто забувати і про муніципальних стражів порядку, яким розпорядження мера навіть вказало на необхідність зганяти і карати розледащених пляжників. Та не в цьому суть.

Журналістика: стан стабільно важкий

Маємо констатувати як факт — розслідувальна журналістика в Олександрії знаходиться у стані «коми» і іноді подає ознаки життя.

На це є багато причин. І перша — наслідки свавільного урядування містом ексмера Степана Цапюка та його «команди». Загравання із пресою на початку кар’єри. Потім ліквідація через поступове стискання горла альтернативним джерелам інформування.

Економічного і організаційного кисню для журналістів ставало все менше і це довершилось останніми роками.

Влада не сприяла розвитку журналістики — газет, електронних видань, телебачення чи радіо — а все сильніше і активніше тиснула на них. Симптоматична публікація про «зону для журналістів» в Олександрії завершилась розголосом, який мав політико-громадський відгук. Але це не мало наслідків для консолідації активного економічного середовища та для створення потужного і коаліційного комерційного медіа. Локомотив прогресу — бізнес — залишив напризволяще цей форпост демократії, вважаючи за краще сховатись за прямі чи таємні домовленості із владою.

Журналістам знищення ЗМІ… на краще. А владі?

Саме через економічну та організаційну кризу, а також через математичне скорочення кількості охочих працювати там, де тільки наживаєш ворогів, місцеві ЗМІ стишують ходу. І виживають як можуть. А влада спостерігає за цими спробами виживати, спокійно перетворюючи медійний ландшафт міста у плоскогір’я, потім у рівнину, і, нарешті — у пустелю.

І це погано. Що парадоксально — не для журналістів. Більшість з них знайшла свою економічну та соціальну нішу та досить пристойно там себе почуває. Адже сучасна журналістика навіть за всіх інших умов є проблемним напрямком для заробляння грошей. Водночас вона вимагає всезнання, майстерності у володінні технічними засобами і навіть елементами маркетингу. Але чи всім це до снаги і чи все це є окупним? Зовсім ні.

Журналістика в Олександрії — це більше хобі, ніж бізнес. Це більше громадський активізм, ніж частина суспільного запиту. Якість і кількість журналістських колективів і наявність місцевих ЗМІ як таких — один з індексів спроможності території генерувати ідеї, працювати як економічна та політична одиниця. Відсутність останніх і втрата з ними зв’язку — маргіналізація території.

Не патякайте?

Журналістика (підкреслю — не суб’єктивне блогерство-інфлюенсерство) є територією концентрування політичного, соціального та громадського позитиву/негативу/нейтральності. Це знає навіть журналіст-початківець, якому зазвичай дають у навантаження розбиратись зі зверненнями громадян та телефонними дзвінками стурбованих активістів.

Та річ у тім, що першими відкриті до сприйняття реальності, яку не завжди чують та бачать у затишних кабінетах чиновники різних рівнів та рангів, саме «польові журналісти». Але якщо влада вважає, що вона є кращим комунікатором, то мусимо визнати — це марні сподівання. Коли комунікація журналістів із громадою передрікала знесення пам’ятника Леніну, влада закривала очі і говорила — «Не патякайте!»

Руйнація пам’ятника Леніну під час Революції Гідності.

Коли меру Олександрії пояснювали: ваша команда зробила таку купу помилок, що не варто балотуватись: влада говорила — «Не патякайте!».

Коли, зрештою, мова, культура, образи і навіть віра країни-окупанта взяла у залізні лещата Олександрію згори до низу: влада говорила — «Не патякайте!».

Тож хто є тим, хто не створював, а саме досліджував, віддзеркалював думки і настрої людей, особливо, якщо вони не написані на лозунгах метровими буквами? Так, саме журналісти, бо вони соціологи кожного дня. І їх соціологічні опитування — це спілкування та відео, тисячі текстів та купа аудіоповідомлень. І ці настрої не завжди може піймати навіть тонке соціологічне опитування із шаленою вибіркою. Тому користі від вимирання реальної, а не «розважальної» журналістики насправді мало як для влади, так і для простого громадянина.

Та повернемось до буднів.

Війна — подвійний удар

Війна, яка активізувалась небаченим рівнем жорстокості, нелюдяності та смертоносності у лютому 2022 року, вдарила по місцевій журналістиці ще сильніше. Внаслідок економічних та організаційних наслідків війни журналістські колективи стиснулись у рази. Дехто призупинив активність. А дехто просто перестав писати.

День журналіста 2016 року.

І все це складно пояснити одними словами. Бо писати про щось поточне, життєве, коли летять ракети на голову рідним чи близьким, коли живеш у світі де кров ллється річками — кров невинних жертв — можуть, мабуть, не всі.

Але треба.

І от саме про несвоєчасну демократію треба сказати. Про те, що українці намагаються створити, відновити чи збудувати не російську тиранію. А зовсім інше — демократичне суспільство. Проте є ознаки того, що в Олександрії ми можемо бачити не відновлення демократичних інститутів, серед яких є до речі і вільна преса, а їх занепад і деградацію.

Олександрія програє другий фронт

Якщо Збройні Сили України загалом і чимало олександрійців персонально змагаються з ворогом, який несе нам «русскій мір» у вигляді ідолопоклонства єдиному правителю, єдиній цілі життя та кривавому і ненажерливому тоталітарному режиму, то важливий «другий фронт» Олександрія відверто програє. І ці ознаки дуже показові.

Колеги, згадайте коли останнього часу проводилась відкрита пресконференція з міським головою або секретарем ради? А коли коментарі щодо важливих подій і суспільних явищ давали представники мерії у дискусії: живій, вільній розмові, де теми запитань є відкритими? І ці виступи не є «начиткою», тематично сформованою і ідеально виправленою відповіддю за підготовленим сценарієм?

А ще порахуймо скільки наразі діє активно місцевих новинних видань: електронних, телевізійних, радійних чи навіть друкованих? Багато? За моїми підрахунками майже вдвічі менше, ніж декілька років тому.

Кого турбує це питання? Чи все гаразд і ми віддаємо глобалізованому світові всі засоби комунікації у власному просторі і зникаємо як громада із своїм позиціюванням з інформаційного всесвіту? А саме цього і домагається та сторона, яку можемо назвати «русскім міром». Бо у них і є бажання нівелювати все до єдиного зразка. Вдавити чоботом, знищити, скористатись технологіями геноциду часів Сталіна і завершити ліквідацію України пласким простором думок, де кожен порух вождя буде щастям і світлом небес.

Тож потрібна несвоєчасна демократія і демократичні ЗМІ чи ні? Тож потрібне чи ні комунальне радіомовлення громади? Тож потрібне чи ні громадське ЗМІ, яке не з відставанням у декілька місяців (як міська рада), а миттєво відреагувало б на агресію Росії проти України? Тож потрібні зрештою професійні, досвідчені та фахові журналісти, а не просто блогери, фейсбук-, інста-, тік-ток, телеграм-інфлюенсери?

Так, потрібні!

Без цього ми можемо перетворитись у банальне авторитарне болото. Адже не секрет, що незбалансована, одностороння і «на горла» позиція, призводить до того, що сенсів в існуванні демократичних інституцій немає. І втратити їх дуже просто. Відновити — складно, іноді — неможливо.

Тоді визріває цікавий прагматичний підхід. Якщо немає дискусійних майданчиків, контролю громади, тоді навіщо журналісти. І можливо це незворотній і логічний процес?

Але тоді виникає інше питання — а навіщо тоді міська рада і міський голова? А депутати від народу навіщо?

Замість мерії можна поставити касовий апарат. В ньому буде функція точного (ідеального) розподілу видатків та доходів. Це — дешевше і практичніше. Все просто і без вигадок.

Ми прямуємо до цього?

Код волі незламний

Я не вірю у такий розвиток подій з одної тільки підстави. Генетичний код Олександрії — це вільні люди. Гетьманська козаччина — людей, що володіли землею, служили у війську, а за потреби могли і стусанів дати ворогу, що зайшов на Задніпровські степи. Це люди, що кров’ю відстояли свого часу право жити на своїй землі за своїми правилами. І цей код можна знищити остаточно тільки ліквідувавши місто і всіх його жителів фізично. Саме тому сподіваюсь, що після перемоги у війні чи навіть до її завершення, демократичні інститути в місті влада припинить згортати. А почне розвивати. Бо в цьому і є сила українців та Олександрії. В інакшості, різнобарвності та демократичності.

І на звершення трохи про Фуко. Його теорія в чомусь правдива. Але не до кінця. Мабуть, французький філософ просто не міг поспілкуватися із людьми, які з 2014 року захищають свою країну від ядерно-здичавілого сусіда і не скотились у прірву тиранії. Можливо тоді він би переглянув свою версію світобудови.

Віктор Голобородько,

член Національної Спілки журналістів України,

керівник інформаційного агентства «Новий громадянин»,

редактор сайту «Тексти.Олександрія»

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *