Місто Олександрія як центр Олександрійської міської територіальної громади за офіційним тлумаченням засновано у 1746 році. Автори відповідного рішення спираються на тезу, що історія сучасного міста Олександрії Кіровоградської області є похідною від населеного пункту який в історичних джерелах зазначено як хутір Усиківка, заснований виборним козаком Миргородського полку Війська Запорізького на Задніпровських територіях Гетьманщини – ранньомодерного військово-державного утворення українського народу.
Дослідження краєзнавців, істориків А.Пивовара, Н.Жахалової, Д.Вирського та багатьох інших, вказують на те, що перші поселення на території сучасної Олександрії виникли ще у першій третині XVIII століття. Вони всі були теж пов’язані із реколонізацією Задніпровського краю козаками Миргородського полку, які отримали відповідні вказівки гетьманського уряду та полкової старшини на можливість заселення цих територій. Таким чином перша відома нам історична назва, що є достовірно встановленою і пов’язаною безпосередньо з історією міста є хутір Усиківка, що походить від прізвища згаданого нами козака Грицька Усика. Його ім’ям названа одна з вулиць центральної частини сучасної Олександрії.
Внаслідок запровадження на Задніпровських сотнях Миргородського полку нової адміністративно-територіальної одиниці – Нової Сербії – першопоселенці змушені були або втратити козацький стан, віддати все своє майно і підкоритись іноземним “колонізаторам” та залишитись жити в Усиківці, або поселитись на землях Слобідського козацького полку, який у сучасній історичній літературі називають Новослобідським. Відповідне переселення Грицько Усик та один із відомих очільників експансії Миргородського полку на землі Правобережжя Михайло Авраменко і виконали, заснувавши населений пункт Аврамівка, який сьогодні має назву Новий Стародуб.
Новосербські найманці імперського уряду змінили назву Усиківки на Усиківський шанець. А не пізніше 1758 року населений пункт змінює назву на «новосербський» манер – Бечія. У історичних документах є і інші варіанти – Бечка, Бечійський шанець. Назва проіснувала довше Нової Сербії. 1764 року Нова Сербія і Новослобідський козацький полк ліквідуються. Імперська влада постійно трансформує адміністративно-територіальний устрій колишніх козацьких земель, намагаючись знайти дієвий відповідник урядуванню на землях Гетьманщини. Ці безкінечні поділи і трансформації в основному реалізовувались лише кресленням чергових кордонів провінцій та інших химерних, не обґрунтованих нагальними соціальними і економічними потребами адміністративно-територіальних утворень.
30 березня 1783 року ухвалюється рішення про створення Катеринославського намісництва. В цьому указі “Про створення Катеринославського намісництва з губерній Азовської і Новоросійської” зазначено про створення 12 повітів. Указ не вказує конкретні назви цих повітів і їх центрів, зазначаючи лише те, що повітові центри мають бути визначені з огляду на “вигоди місцеві”, тобто раціональність розташування. Всі ці дії мав здійснити розпорядник імперського уряду – князь Григорій Потьомкін, генерал-губернатор краю [5, с. 889].
22 січня 1784 року Катеринославське намісництво імперський уряд своїм указом “Про розпорядження з устрою Катеринославського намісництва” вирішив нарешті поділити, але тепер на 15 повітів. В цьому указі вперше зазначено про дозвіл казенним поселянам – тобто українським жителям, що мали козацькі привілеї – отримувати купецький чи ремісничий стан [6, с. 10-11].
Ще одним указом цього ж 22 січня “Про заснування губернського міста в Катеринославському намісництві під назвою Катеринослав і про склад цього намісництва з 15 повітів” вказано перелік новостворюваних повітів серед яких вперше згадується Олександрійський повіт. Поділ намісництва на повіти не містить жодної певної географічної прив’язки до розташування повітового міста. В тексті документа вказано, що функцію розподілу передано місцевій виконавчій владі: “які по назві повітів необхідно облаштувати наново міста, виконати розпорядження генерал-губернатору” [7, с. 11-12]. Зазначимо, що цю функцію тоді виконував Г.Потьомкін, Новоросійський генерал-губернатор, який отримав посаду Катеринославського генерал-губернатора і став неофіційним “локальним монархом” південної частини України [8, с. 1].
Більше про заснування міста говорить унікальний документ опублікований академіком, дослідником козацької України, автором класичної тритомної “Історії запорізьких козаків” Дмитром Яворницьким. В листуванні Катеринославського намісницького правління зі Словенською духовною консисторією у 1784 році вказувалось, що “у тутешньому Катеринославському намісництві засновано п’ятнадцять повітів, а саме: Катеринославський, Новомосковський, Алексопольський, Кременчуцький, Полтавський, Костянтиноградський, Слов’янський, Бахмутський, Донецький, Марієполський, Павлоградський, Херсонський, Ольвіополський (який особливий іменним найвищим указом перейменований Новомиргородським), Єлисаветградський та Олександрійський. Які саме до тих повітів поселення зараховані та міста повітові призначенні, про них по повітам надіслано у консисторію з Катеринославського намісницького правління п’ятнадцять реєстрів, а при цьому особливим повідомленням консисторію це, намісницьке правління, про наново влаштовані міста повідомило, що Олександрійськ із шанцю Усиківського…” [11, с. 109].
Варто звернути увагу на невідповідність позначення назв населеного пункту, що насправді цілком відповідає різночитанням назв населених пунктів між світською та церковною владою, де тривалий час Бечія позначалась як Усиківка.
Підведемо проміжні висновки: опубліковані документи часу перейменування, зазначають, що паралельно практично існувало одразу дві назви – Олександрійськ та Олександрія. За 1,5-2 роки остаточно закріплюється назва населеного пункту, який отримує статус міста – Олександрія і фіксується остаточно назва повіту – Олександрійський.
З аналізу зазначених документів також можна зробити наступні висновки:
● назва міста є похідною від назви повіту, а назва повіту не пояснюється жодним офіційним документом епохи найменування Олександрійська-Олександрії;
● інші населені пункти що найменовувались в той час отримували іменні укази, зокрема проєктований Ольвіопільський повіт, який став Новомиргородським;
● походження назви повіту у відповідних документах не вказувалось, як і авторство проєкту найменування.
Важливо вказати, що Олександрійський повіт не мав відповідного іменного указу, тобто мета такої назви і походження її нам не відомі. Як приклад такого іменного перейменування можемо навести сучасне місто Херсон. Відповідно до іменного імператорського указу від 18 червня 1778 року “Про призначення місця для облаштування на Лимані гавані і корабельні, про найменування його Херсоном”, прямо зазначено: “місце це наказуємо назвати Херсоном” [4, с. 722-723]. Тобто правило конкретних іменних перейменувань підтверджується не лише щодо Ольвіопольсько-Новомиргородського повіту, але і щодо таких великих міст як Херсон, що незабаром стане центром однієї з найбільших губерній у межах сучасної України.
Не можна виключати, що автором назви “Олександрійськ” чи “Олександрія” міг бути навіть чиновник урядової гілки влади намісницького чи іншого рівня.
Таким чином походження назви, яка б була відображена у конкретних документах, нам не відома. Жодного офіційного указу, епістолярного документу чи документованого іншим чином джерела який би вірогідно і остаточно пояснював походження назви, позначав те, чому з’явилась саме така назва, не знайдено до часу складання вказаної історико-краєзнавчої довідки. Однак є в наявності до десяти гіпотез, в тому числі курйозних, щодо походження назви міста Олександрії.
На сьогодні, остаточної відповіді із доведеними фактами та документально підтвердженими данними, щодо походження назви міста, надати неможливо. Походження назви міста є не вирішеною остаточно історико-краєзнавчою проблемою, яка можливо буде розв’язана лише з віднайденням документальних свідчень про найменування Олександрійська-Олександрії.

Гіпотези походження назви міста

Окремо варто зупинитись на декількох, найбільш вірогідних версіях походження назви міста. Але насамперед варто вказати на помилкові твердження, які можна на самому початку дослідження, відкинути.
Простий аналіз вказує на те, що спроби вказати на назву міста, як ту, що підтверджує зв’язок з одним із наступників імператорського трону – Олександра I – достатньо просто спростовується. Згадаємо первинну назву “Олександрійськ”, яка зустрічається у перших відомих документах початку діяльності повіту. Незрозумілим чином вона трансформується із назви чоловічого роду в жіночий рід – Олександрія. Складно уявити, щоб в імперській канцелярії могли помилково назвати жіночим іменем місто, яке, мовляв, найменоване на честь одного із майбутніх імператорів за чоловічою лінією. Крім того, не варто забувати, що фаворитом тодішньої правительки імперії Катерини II, був Костянтин, який мав стати очільником гіпотетичного нового “Грецького царства”, що мало відродитись як васал Російської імперії із центром в Стамбулі-Константинополі. Власне під цей проєкт і обиралось ім’я майбутнього імператора.
Тому найменування міста іменем Олександра I, який в той час був лише одним з імовірних претендентів на царський трон, і якому виповнилось лише 7 років, є сумнівним припущенням. Крім того, найменування центру намісництва Катеринославом, говорить про те, що в імперські часи Катерини II назву міста могли прямо пов’язати із чинним імператорським іменем. Саме це і викликає найбільше запитань щодо несподіваної трансформації назви з іменника чоловічого роду – Олександрійськ, в іменник жіночого – Олександрія. Зазначимо ще декілька імовірних версій найменування, які частково можуть пояснити такі трансформації.
Серед претендентів на назву може бути одна з ріднокровних нащадків імперського двору княгиня Олександра Павлівна. Народилась майбутня княгиня 1783 року, тобто у часи формального оформлення нової назви міста. Померла княгиня 1801 року, не виконавши певну дипломатичну місію, яку на неї покладала царська родина внаслідок несприятливих політичних та особистих обставин [12, с. 1].
Проте таке твердження зафіксоване у єдиному джерелі – довіднику з назв міських населених пунктів Російської імперії без посилання на конкретний документ. Саме тому вона може бути лише імовірною гіпотезою. Варто вказати, що княгиня за наявності значної кількості претендентів на імператорський трон чоловічої лінії, навряд чи була фаворитом в обранні назви [1, с. 33].
Ще однією претенденткою на назву міста могла бути Олександра Браницька, яка за твердженням деяких кропивницьких краєзнавців, має ім’я, що стало взірцем для найменування міста. Логічний зв’язок ці дослідники вибудовують від згаданого Г.Потьомкіна, якому О.Браницька була не чужою. Рівень родичання чи відносин – племінниця, коханка – остаточно не з’ясовано. Проте така версія теж видається малоймовірною. Висування імен приватних осіб у часи “раціонального правління” Катерини II не могло бути апріорі, оскільки така неповага до державних справ могла вартувати не лише посад, але і життя для чиновників навіть найвищого рівня. Крім того, така версія не підтримується жодним документований джерелом. Проте варто зазначити, що одне з передмість сучасної Білої Церкви має назву “Олександрія” і цю назву місцеві дослідники пов’язують саме з Олександрою Браницькою, як і назву відомого білоцерківського дендропарку “Олександрія” [9, с. 1].
Серед курйозних і неправдивих пояснень назви міста можна згадати тезу про найменування міста за існуванням гусарського полку: “населене з початку XIX в. з гусарів олександрівського полку, відсіль і назва” [2, с. 918].
Народна місцева етимологія назви “Олександрія” надає просте роз’яснення виникненню назві. Вона говорить про міфічне перебування імператорки в майбутній Олександрії, що завершилось фразою “Тут Олександр і я” із варіативністю визнання Олександром чи то сина або онука, чи то коханця. Недостовірність цієї версії пояснюється відсутністю самого факту перебування Катерини ІІ у межах сучасної Олександрії. Тим більше складно уявити, що в місті міг перебувати малолітній наступник престолу.
Німецький вчений Макс Фасмер, товариш у житті і колега у науці українця-емігранта з Олександрії Дмитра Чижевського, пише у своєму класичному етимологічному словнику російської мови дивну, фантастичну, на перший погляд, версію походження назви міста Олександрія. Він виводить назву Олександрії від давньогрецької Александрії – столиці Птолемеїв в Єгипті, що була заснована у згадку про Александра Македонського. Хоча цю згадку, мабуть, варто пов’язувати із товаришуванням з Д.Чижевським і вважати своєрідним науково-публіцистичним компліментом, який має зв’язок на рівні філології, але не краєзнавчих чи історичних дисциплін [10, с. 70].
Вірогідною, хоча не доведеною версією може бути асоціація нової назви з популярними саме в час найменування Олександрії так званих “грецьких” назв чи елліністичних, які отримали значне поширення по всій південній і частково центральній Україні. Серед них варто згадати не тільки Олександрію, яка асоціювалась із героєм елліністичного світу Александром Македонським, але і Одесу, яка має відвертий перегук з ім’ям героя міфів еллінізму Одіссеєм та містом Одессосом, що був свого часу заснований греками в сучасній Болгарії. Те саме стосується Севастополя, названого у 1784 році (штучна назва яка має довільний переклад як “місто слави”). Назва містечка Нехворощі, яке 1783 року перейменували на еллінський лад – Алексополь. У цьому ж ряду: Херсон, Нікополь, Овідіополь, Маріуполь та інші. Про найменування кораблів та інших об’єктів на еллінський лад є згадка у переписці Катерини ІІ з Г.Потьомкіним, де імператорка дає дозвіл фавориту після настанов щодо лаконічності й зрозумілості назв, обирати їх на його розсуд [3, с. 264, 272]. Не виключено, що ця “елліністична” теза могла обговорюватись у канцелярії генерал-губернатора, який часто делегував багато різноманітних справ своїм численним помічникам, що мали офіційний і неофіційний статус, але виконували доручення з реалізації державних справ. Однак маємо зазначити – жодних остаточних версій, які б обґрунтовано пояснювали назву міста на сьогодні не існує, окрім більше чи менше вірогідних гіпотез, які формуються динамічно, з огляду на рівень розвитку краєзнавчих та історичних наукових знань з історії краю.

ВИСНОВОК

Назва Олександрійськ-Олександрія з’явилася синхронно із великою кількістю елліністичних назв півдня і центральної частини України на межі XVIII– XIX століття. За своїм походженням ці назви без сумніву мають відношення до епохи просвітництва, епохи відродження, коли серед еліти країн, які існували як окремі суб’єкти на мапі Європи, було трендом відроджувати та поширювати елліністичні знання, елліністичні назви і культурне, філософське надбання. Імперська влада в імперській Росії намагалась через ці назви здобути прихильність до себе і до своїх зовнішньополітичних проєктів на зразок утопічного “Грецького проєкту”, в якому намагалась діяти спільно з імперіями Західної Європи.
Внаслідок руйнації ідеї нового загарбницького походу на Схід і “другий Рим”- Стамбул-Константинополь, у спадок Україні дістались ці еллінські чи точніше псевдоеллінські назви. Формально вони звісно мають відношення до дій імперського уряду, зовнішньополітичних контурів поширення впливу імперії на межі сучасної Туреччини. Проте навіть за декілька десятиліть, про що свідчить ретельний аналіз джерел, ця утопічна ідея ніким всерйоз не сприймалась і була повністю стерта з історичної пам’яті.
Топонімічний спадок який містить елліністичні мотиви у назвах міст і сіл є елементом багатої, різноманітної, інклюзивної історико-культурної спадщини України, зокрема терену Задніпров‘я. Що важливо зазначити – назва міста є синхронною та автентичною в часи перетворення козацького поселення Усиківки на місто повітового значення – Олександрійськ-Олександрію. Саме тому Олександрія, як топонім, який народився вже на схилі XVIII століття і утвердився остаточно на початку XIX століття, є віддзеркаленням історичної реальності, поступу у напрямку трансформації території в урбанізований край, що виходив з обмежень ранньомодерного світу Гетьманщини і прямував до часів модерного світу національних держав, який і почав формуватись саме у цей час.
Ця назва має право на збереження, а дослідження щодо походження назви, спроби тлумачень і роз’яснень сучасного бачення назви має бути предметом широких дискусій, краєзнавчих досліджень та виявлення нових історичних фактів.

Джерела:

1. Городские поселения в Российской империи. С-Петербург : типография товарищества Общественная Польза и типография К.Вульфа, 1865. Т. 5. Ч. 2. С. 33.
2. Енцикльопедія. Книга знання у 3-х Т / під редакцією Івана Раковського, Т. З-Р. Львів-Станіславів-Коломия : кооператива “Рідна школа”, 1935. С. 918.
3. Екатерина II и Г. А. Потемкин. Личная переписка 1769-1791. Москва : Директ-медиа, 2010. С. 264, 272.
4. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Санкт-Петербург : Типография II Отделения его императорского величества канцелярии, 1830. Т. 20. 1775-1780. C. 722-723.
5. Полное собрание законов Российской империи. Санкт-Петербург : Типография II Отделения его императорского величества канцелярии, 1830. Т. 21. С 1781 по 1783. C. 889.
6. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Санкт-Петербург : Типография II Отделения его императорского величества канцелярии, 1830. Т. 22. 1784-1788. C. 10-11.
7. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Санкт-Петербург : Типография II Отделения его императорского величества канцелярии, 1830. Т. 22. 1784-1788. C. 11-12.
8. Потьомкін Григорій Олександрович. Електронна бібліотека. Інститут історії України. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Potomkin_H (дата звернення: 16.08.2023).
9. Селище Олександрія: межі, населення, історична забудова – БЦ News. БЦ News. URL: http://bc-news.com.ua/dozvillya/item/4525-selyshche-oleksandriia-mezhi-naselennia-istorychna-zabudova (дата звернення: 16.08.2023).
10. Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка: Т. 1. Москва : Прогресс, 1986. С. 70.
11. Яворницький Д. Твори у 20 Т. Т. 8: До історії Степової України / Ред. кол.: П. Сохань (гол. ред.), А. Бойко (заст. гол. ред.), С. Абросимова (відп. секр.), В. Брехуненко, І. Бутич, Я. Дашкевич, М. Ковальський, О. Маврін, В. Мільчев, Ю. Мицик, В. Наулко. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. Грушевського. Запоріжжя : ТАНДЕМ-У, 2006. С. 109.
12. Autoren der Wikimedia-Projekte. BLKÖ: Habsburg, Alexandra Pawlowna – Wikisource. Wikisource. URL: https://de.wikisource.org/wiki/BLKÖ:Habsburg,_Alexandra_Pawlowna (date of access: 16.08.2023).

14 серпня 2023 року

Віктор Голобородько, краєзнавець, автор книги “Олександрія. Історія Задніпров’я”