До історії руху Опору нацистським окупантам в Кіровоградській області

Коли готувалась ця публікація до друку одразу згадалась класична “комедія” написана відомим радянським українським письменником, щедро обдарованим сталінським режимом. Це відома п’єса Олександра Корнійчука “В степах України”. У ній головними героями є“хазяйновиті” голови колгоспів, що змагаються між собою за кращі показники. Примітивні, але дуже кумедні “хохли”- очільники радянських господарств Часник та Галушка дуже вигадливі на способи добитись ласки статечних партійних номенклатурних очільників вищого рангу. Адже такі показники і є критерієм додаткових доплат і головне – стабільності перебування на посадах. Чому саме про ці образи автор статті згадав, стане зрозумілим далі, як і те, до чого тут ім’я відомого лідера національно-державницького руху Степана Бандери. А почати варто із цікавої цитати, що і спонукала до пошуків.

ОУН в Центральній Україні

Нещодавно автор рядків мав змогу отримати екземпляр дуже цікавого видання “ОУН і УПА на Центральноукраїнських землях. Документи та матеріали” від одного з упорядників – директора обласного краєзнавчого музею Бориса Шевченка.

Збірка цікава тим, що тут вперше публікуються архівні джерела, які зовсім по іншому відкривають нам маловідому сторінку історії рідного краю. Перечитуючи книгу, на 132 сторінці натрапляємо на документ із характерною назвою: “Борьба против украинских националистов – злейших врагов украинского народа”. Це розлога цитата зі звіту про підпільну партійну роботу та партизанську боротьбу у Кіровоградській області у серпні 1941 – березні 1944 років.

У цьому документі є декілька цікавих фрагментів, які дозволимо собі зацитувати повністю.

Документ складено напівграмотно, тому зрозуміти мисленнєву конструкцію його можна по-різному. Дізнатись, що саме мали на увазі його упорядники ми наразі вже не зможемо – всі вони залишили цей світ. Однак так чи інакше, у ньому лунає сміливе твердження, що в степах України з’являвся чи сам очільник ОУН Степан Бандера, чи найзначніші очільники ОУН, чи емісари безпосередньо від С.Бандери або інших керівників ОУН у значній кількості. І приїздили вони не просто на Кіровоградщину, а конкретно у Олександрію із “мандатами”. 

Але що характерно – далі автори звіту вказували на те, що наслідком згаданих чи реальних, чи вигаданих візитів стало перетворення краю, де як кажуть автори звіту “росла дружба между украинским и русским народом” прямо під час окупації, у якийсь націоналістичний котел. Ці перетворення стимулювали вихід у світ видань із “націоналістичними” спрямуванням, бурхливий розвиток театрів, що на думку авторів звіту, стали ледве не епіцентрами діяльності ОУН. А ще страшні і непереборні “українсько-німецькі націоналісти” стали шпигунами, які “компрометували” партизанський рух і управляли ситуацією на теренах окупованої Кіровоградщини. 

Складали цей звіт не пересічні громадяни які десь чогось наслухались, а посадовці високого рангу із певною метою. У сталінські часи бути на окупованій території і за три роки фактично нічого дієвого окрім написання таких звітів не подати нагору, могло закінчитись дуже сумно для підпільних обкомів та райкомів партії. До речі величезні сумніви у реальній активній діяльності партійних керівників і навпаки у реальності численних прикладів героїзму рядових учасників руху опору розповідає детально книга Івана Петренка “Обком утік…”, яку автор рядків рекомендує всім хто цікавиться правдивою історією Другої Світової на теренах Кіровоградщини і Олександрії зокрема, прочитати.

Проте повернемось до теми нашого дослідження і спробуємо з’ясувати, звідки така впевненість в авторів про якесь таємне і невідоме до цього часу прибуття у наш край чи самого Бандери, чи його найближчих соратників ледве не всім штабом ОУН? І чи немає для цього реальних підстав?

Конспірація ОУН і “Осередні Землі України”

Треба нагадати – ОУН мала високий режим секретності у свої діяльності. Недаремно для повної ліквідації активного руху опору в містах і селах на заході України, НКВС і регулярні військові підрозділи вели багато років невизнану офіційно, але виснажливу криваву війну вже після 1945 року. Система кодування та шифрування документів та криївок вражає і сьогодні ефективністю і логічністю побудови. ОУН, запобігаючи розкриттю інформації як нацистськими контррозвідниками, так і радянськими спецслужбами, застосовували шифрування даних і спеціальну систему приховування інформації та мала власну систему конспірації, ведення розвідувальних і контррозвідувальних дій. 

За таких обставин будь-яке пересування очільників ОУН могло бути дійсно закритою інформацією, яка не доступна більшості, але стала відома партійним керівникам місцевих партизанських загонів, що і знайшло віддзеркалення у звіті, але не будемо поспішати із висновками.

Щоб дослідити тему спробуємо прослідкувати хід подій за різними джерелами, що дають вичерпні відповіді на те, що відбувалось із рухом ОУН на теренах Кіровоградщини у 1941-1942 роках. Перший факт який стверджується у згаданому звіті – прибуття чи то Бандери, чи його представників із вищого кола бандерівського руху у грудні 1941 року на Кіровоградщину. З відомих нам документів про діяльність ОУН та взаємини ОУНівців із Третім Рейхом дізнаємось, що у грудні 1941 року опубліковано повідомлення ОУН для своїх бійців та учасників націоналістичного руху. Текст повідомлення дуже прикметний, тому трохи його варто зацитувати, щоб зрозуміти реальну ситуацію:

[1] ОУН в 1941 році. Документи. В 2-х ч. Ч.2. / Упорядники: О.Веселова, О.Лисенко, І.Патриляк, В.Сергійчук. Відп.ред.С.Кульчицький. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. – С.572-573.

Тепер стає зрозумілим – якщо ще у грудні С.Бандера та його ближче оточення мали можливість бути на Кіровоградщини, то у 1942 році – точно ні. Діапазон конкретних дат у документах не вказано – як у звіті партійних очільників, так і в документі ОУН. Тож залишається шпарина у декілька днів чи тижнів, коли теоретично все ж могли вони прибути, адже час, позначений як “грудень” це мінімум 31 день.

Занурюємось глибше: життя ОУН у 1941 році

Спробуємо рухатись далі і дослідити детальні біографічні документальні видання про очільників визвольного руху. Одне з таких видань вказує наступне:

[2] Життя і діяльність Степана Бандери: документи і матеріали – Редактор і упорядник Микола Посівич. – Тернопіль: Астон, 2008. – С.212

Тобто хронологія подій щодо C.Бандери у 1941 році була наступною:

– 5 червня 1941 року – арешт гестапо і ув’язнення у Берліні;

– 3 липня 1941 pоку – допит у Кракові;

– січень 1942 – ув’язнення у кoнцтaбір Caксeнгayзeн.

Отже, ні у 1941, ні у 1942 році Степан Бандера особисто, так само як його помічники, не могли прибувати до Кіровоградщини із “мандатами” – пересування окупованою територією осіб, що були у відкритому конфлікті з окупаційною владою завершилось би мінімум арештом, а максимум – розстрілом. До речі, такий негласний наказ теж був розповсюджений після проголошення незалежної Української Держави у Львові саме бандерівським крилом ОУН.

Але є ще одне цікаве джерело – синтетична праця про діяльність ОУН говорить про наявність так званої Середньої групи ОУН для опанування “Осередніх Українських Земель”, як називали центральноукраїнські терени провідники націоналістично – державницького руху. Проскурів – Вінниця – Умань – Кіровоград (тепер – Кропивницький) – Дніпропетровське (тепер – Дніпро) – Донбас. Таким був напрямок просування цієї групи ОУН. [3]

[3] Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни Г. Полікарпенко ; за ред. Б. Михайлюка. – 4-е вид., доп. С.75

Характерно, що діяльність похідні групи ОУН розгортали на Кіровоградщині в умовах активних репресій проти національного руху. На думку чи не першої дослідниці історії руху опору ОУН на Кіровоградщині, відомої історикині Нінель Бокій діяльність розділилась на два етапи. Перший – створення мережі із Похідних груп та нових залучених членів ОУН з липня по грудень 1941 року. Та другий етап – антиокупаційні акції, що тривали до 1943 року на території Кіровоградської області. [4]

[4] Н.М. Бокій, О.А. Житков, I.A. Козир Населення Центральної України в умовах окупації 1941-1945 рр. (за матеріалами Кіровоградщини) С.60

Проаналізовані нею документи свідчать, що вік повстанців становив від 17 до 60 років, а основна група за соціальним статусом – селяни і місцева інтелігенція. Більшість цих громадян мали пробелми із владою не тільки і навіть не стільки внаслідок своєї національно-державницької позиції, а через критичну оцінку дій радянської влади в цілому або через “не пролетарське” походження.

Доля значної частини ОУНівців була трагічною – після масових арештів їх відправляли до тюрми СД, концтабору “Тернова балка”, а потім – до сумнозвісного Бухенвальда.

Тепер можемо спростувати і останнє твердження звіту про “партизанську роботу”, який симулював “заселення” Кіровоградщини страшними “бандерівцями”, що керували всіма гілками життя.

Привид Бандери і реалії “номенклатурного” партизанського руху

Декілька висновків, які варто зробити із цього короткого дослідження – наявність провідників ОУН чи їх представників не стільки було реальним на Кіровоградщині, скільки ці образи “ввижалися” партноменклатурі і під час війни, і після неї, навіть у степах Кіровоградщини і Олександрії, зокрема. 

Чому ж ці номенклатурники, складаючи звіти не боялись вписувати у них неправдиві дані, навіть з огляду на те, що їх можуть перевірити із секретної служби і якщо не розстріляти за таку відверту брехню, то запроторити до вязниці? Причин могло бути декілька. Але чи не найважливіша – системна брехня про “розгортання партійними органами боротьби на окупованій території. Наведемо цікавий момент із класичного видання збірника документів про часи Другої Світової яку опублікували у 1965 році. Це витяги постанови бюро Кіровоградського обкому КП України “Про затвердження підпільно — диверсійних груп на території області під час Великої Вітчизняної війни”. Постанова була як кажуть на час публікації “свіжа” – датована 14 серпня 1962 року. І що цікаво, у ній, наприклад, є склад підпільно-диверсійної групи на території села Войнівка. Але за дивним збігом обставин списку цих героїв видання не публікує. Так само як і по іншим групам по всій території області! Списки, до речі невеликі – від 8 до 70 осіб. У 300-сторінковому виданні декілька сторінок можна було б і віддати на таку інформацію. [5]

[5] Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. Збірник документів і матеріалів., Промінь, Дніпропетровськ, 1965 С.191

Але ця “аномалія” чи “економія” книжкового простору може здатися зовсім не дивною, якщо прочитати інший документ. Який чомусь у збірник не додали, хоча його автором був той, хто знав ситуація як кажуть досконало і був особисто учасником подій і не боявся сказати правду. Це був секретар РК КП(б)У Срібний. Він склав доповідну про стан партизанського руху в Олександрійському районі і написав дуже лаконічно про діяльність партизанських загонів: “в районі партизанського руху не було. Жителі все ж брали участь у партизанському загоні ім. Ворошилова (Чорний ліс). Боїв партизанських загонів на території району не було”. Саме цей фрагмент неодноразово цитує як нечувану відвертість у офіційному документі, дослідник І.Петренко, що опрацював відповідні архівні документи, які нині відкриті для дослідження. Цей звіт було складено ще 1945 році для підсумовування результатів партизанського руху по районам області. І він геть не схожий на переможні показники партноменклатурників, які у своїх звітах писали про знищення на території області партизанами і підпільниками 7972 “фашистів”, серед яких було 16 генералів та 313 офіцерів! А ще було за даними цього звіту знищено 18 танків і 20 літаків! Вся ця статистика опублікована у зведених даних Кіровоградського обкому партії, що мало бути звітом про завдану ворогу шкоду за час з серпня 1941 року до березня 1944 року. Але навіть приблизні підрахунки кількості окупаційних військ говорять – це просто фантастичні цифри, що не мають нічого спільного із реальністю. Зокрема, щодо кількості військових підрозділів, не говорячи про 16 генералів, які з якогось дива були на території тилової Кіровоградщини. [6]

[6] Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. Збірник документів і матеріалів., Промінь, Дніпропетровськ, 1965 С.178-179

Причини появи міфічних образів у звітах партноменклатури

Саме зараз і варто згадати “галушківсько-часниковську” “боротьбу” за показники, які голови колгоспів у степах України активно демонстрували начальству. Чи не та сама історія, але на вищому рівні, де той самий очільник підпільного обкому вже грав роль такого самого “борця” за статистично справні показники, але перед значно могутнішими і вищим начальством. Авторитарна система побудована на окозамилюванні та приписках працювала навіть на крові загиблих, під час війни. Якщо корнійчуковські Галушка та Часник – комічні персонажі із сумнівними людськими характеристиками. То між навіть очільниками партизанського і підпільного руху Опору на Кіровоградщині велась справжня номенклатурна “війна” за межами бойових зіткнень. Наприклад, всім відомий Почесний громадянин міста Олександрії Ілля Діброва виявляється написав пояснення про свою діяльність керівництву одразу після звільнення Кіровоградщини та розформування партизанського загону де він був очільником. Звітуючи про свою роботу за межею фронту, вказував на те, що це виключно його заслуга у організації партизанського руху в області. Отримавши інформацію про цей лист очільник обкому партії М.Скрида, від якого керівництво партизанським рухом вимагало пояснень категорично заперечив це і вказав, що ці слова І.Діброви є брехливими і провокаційними для прикриття власної бездіяльності. Що більшу частину свого перебування у тилу І.Діброва жив у родичів і взагалі не переймався протидією окупантам, а також вказав на те, що треба провести ретельну перевірку майже піврічної “діяльності” І.Діброви та його спроби перейти лінію фронту вдруге. Також керівник офіційного підпільного обкому звинуватив І.Діброву у загибелі десантної групи в якій очільником мав бути саме Діброва. [7]

[7] Петренко І. Штрихи до біографії Почесного громадянина Олександрії Іллі Діброви. Між Бугом і Дніпром. 2017. № 7. С. 147–149.

Ці всі факти, встановлені і опубліковані у краєзнавчій розвідці дослідника вже давно є відомими, але мало ким осмисленими. Адже ці твердження перетворюють керівників руху Опору на Кіровоградщині не у бронзові об’єкти поклоніння, а у живих реальних людей із їх власними пристрастями та відвертими прорахунками чи вадами. А ще дає зрозуміти про рівень приписок та навіть відвертої брехні, що міститься у солідних монографіях та документальних свідченнях партноменклатурних очільників різного рангу.

Тепер зрозуміло чому тональність бадьорого, наповненого всюдисущими бандерівцями звіту де чи сам Степан Бандера безпосередньо з тюрми чи його ближче оточення яке реально було вже у підпіллі, “надсилав” провідників в центральноукраїнські землі. І чому партійні “часники” та “галушки” так намагались перетворити Кіровоградщину у “розплідник” бандерівського труху де вони нічого просто не могли вдіяти.

Взагалі образ непохитного державника і людини, яка точно не асоціюється із проявами колабораціонізму, згодився партноменклатурникам просто для того, щоб в черговий раз похизуватись про свої “стражденні” роки під окупацією та перенесені “муки” від спілкування із всюдисущими ОУНівцями.

Хоча, може їм і насправді Степан Бандера міг ввижатись ледве не за кожним деревом чи кущем, адже його вони могли боятись навіть більше, ніж сталінських опричників для яких окозамилюючі звіти були нормою. ОУНівці були ідейними людьми і з партноменклатурою не церемонились. Де б це не було – у Львові чи у степах біля Олександрії.

Віктор Голобородько,

член Національної спілки краєзнавців України,

автор книги “Олександрія. Історія Задніпров’я”