Чт. Тра 16th, 2024

27 березня відзначається Міжнародний день театру. До цієї дати публікуємо статтю, присвячену цікавій і невідомій широкому загалу сторінці театру в Олександрії. Ця розвідка вперше була оголошена на ХІІІ обласних літературно-краєзнавчих Куценківських читаннях. Новий проєкт мав перевершити всі існуючі до нього мистецькі проекти. Для цього мали намір залучити мільйонні суми коштів. Проект залишився нереалізованим через низку обставин, серед яких переведення професійного театру до міста Кропивницький. Публікація висвітлює діяльність театру у перші дні та місяці після окупації у 1944-1945 роках, зміст репертуару, особливості роботи театру та відношення влади до питання театрального мистецтва.про повоєнне минуле Олександрійського театру та те як відновлювали з руїн не лише місто, але і культурні надбання і театральне мистецтво.

Фото Олександрійського театру до реставрації. Джерело: Олександрія : фотоальбом / упоряд. і фото І. Корзун, Р. Єпейкін; авт. тексту В. Зінов’єв. – Київ: Мистецтво, 1985.

ТЕАТРАЛЬНИЙ ПРОЕКТ ОЛЕКСАНДРІЇ 1946 РОКУ: НЕЗДІЙСНЕННА МРІЯ СЕРЕД РУЇН

У 1946 році Олександрія, жителі якої відчули на собі всі страхи Другої світової війни перетворилось на епіцентр місцевої мрії про високе — власний великий театр. У напівзруйнованому місті жевріла надія на відродження. Це підживлювала і історична пам’ять про театр, на якому виступали не тільки провінційні актори та самодіяльні групи, але й корифеї українського театру та відомі театральні діячі свого часу.
Театральний проект Олександрії 1946 року цікавий тим, що це була відчайдушна спроба відродження і професійного театру в місті із давніми мистецькими традиціями. Водночас це було спробою у повоєнній, голодній і холодній Олександрії затягти маси людей у гігантський за масштабами міста проект, який можна назвати авантюрою місцевого масштабу. Тільки десятки років потому місто отримає велику сцену яка дорівнювала мріям театрального проекту 1946 року.
Питання створення в Олександрії власного театру після війни широко висвітлено у спеціальних дослідженнях краєзнавців з історії театрального мистецтва на Кіровоградщині. Окрема книга присвячена темі театру в Олександрії за авторством краєзнавця А.Кохана.

Проте питання проекту побудови в Олександрії найбільшого театру Кіровоградщини нами не помічено у інших дослідженнях краєзнавців чи науковців. Однак є чимала література про повоєнне життя театральних труп Кіровоградщини, серед яких був і Олександрійський театр. Це допомагає з’ясувати окремі питання історії театру, проте під час верифікації інформації про театральні колективи та їх назви, ми виявили цікаві подробиці, які можуть викликати зацікавлення у дослідників театрального мистецтва краю.

Отже знаємо напевне, що ще з 22 грудня 1944 року у частково відновленому приміщенні по вулиці Першотравневій (у колишній єврейській синагозі “Бесмедриш”) розташували міський кінотеатр та театр [1, с. 234].
«Колектив театру власними силами відремонтував приміщення колишнього клубу педшколи. За короткий час тут уже дано 5 концертів», – зазначає у першому числі місцевого часопису режисер театру С.Коцарев. Він же пише фактично покаянну за те, що театр працював під час окупації: «Німецькі тирани майстерністю катування перевершили казкові образи людожерів… Особливо витонченою була система моральної інквізиції… За 290 грамів просяного хліба нас примушували говорити чужі слова, кривлятися, висловлювати погляди, протилежні нашим переконанням» [9, с. 2]. Але цікавим є і те, як тоді місцева преса подавала назву театру. 21 лютого в «Олександрійському театрі імені Дімітрова» відбулися збори, присвячені підсумкам X сесії Верховної Ради СРСР, де зібралось понад 500 учасників [8, с. 2]. Так само — імені Дімітрова — називають локацію, де відбувається вечірнє урочисте засідання виконкому міської ради з партійними і громадськими організаціями міста, конкретизуючи, що це є приміщення «міського театру» [13, с. 2].

Атмосфера у повоєнному переміщеному до тимчасового приміщення, театру була не завжди мистецька. У своєму фейлетоні письменник і журналіст Сергій Гончаров (псевдонім цієї непересічної постаті письменництва та журналістики 1920-30-х років — Тасін) [7, 232 с.] іронічно описує пригоди у міському театрі того часу: «Дійсно, з обома трапилася пригода, Іван Іванович напередодні ходив в кіно, як говориться, з самими райдужними намірами спочити, а повернувся з райдужним синцем на оці. Йому довелось витримати сутичку з хуліганом. І Петро Петрович ходив напередодні у театр, заздалегідь смакуючи насолоду. Але все враження було отруєно, бо у нього украли чудовий електричний ліхтарик. Побачивши у приятеля синець на оці, Петро Петрович з властивим йому гумором : – От бачите, я втратив свій засіб освітлення, а ви його придбали» [17, с. 2].
Репертуар місцевого театру був українським і, схоже, відповідав вимогам глядачів, адже скаржились не на вистави, а на те, що вимикалось світло і не завжди повертали гроші за придбані квитки. У переліку вистав, які пропонували актори театру у 1945 році, класика: «Безталанна», «Шельменко-денщик», «Майська ніч» [10, с. 2]. Крім звичайних театральних п’єс, міський театр пропонував і оперні постановки, зокрема кращий зразок українського оперного мистецтва — твір Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» [16, с. 2].
Театральний колектив відігравав роль у громадському житті міста. Наприклад працівники Олександрійського театру двомісячний заробіток витратили на придбання державних облігацій. Варто зауважити, що всю свою зарплатню театральні колективи тоді заробляли самостійно, бо були госпрозрахунковими підприємствами [2, с. 2].
У квітні 1945 року голова виконкому міськради І.Погрібний зауважує у статті-відгуку на ініціативи Раднаркому щодо активізації відбудовчих робіт, про необхідність відбудови театру. Але називає його вже по-іншому: «В Олександрії в цьому році треба відбудувати і відремонтувати 2147 кв. метрів житлової площі… відбудувати міський театр ім. Кропивницького» [15, с. 2].
Однак справа відбудови театру не просувалась далі заяв та бажань. «Міськрада та райрада недостатньо займаються цією справою. З області не одержаний проект будівництва театру, і це затримує основні роботи. Досі не відведені кошти, і це теж призводить до затримки у доставці лісу та інших будівельних матеріалів», – констатується у офіційному виданні [3, с. 2].
Не дивлячись на те, що театр жив «у приймах», він продовжував активно працювати, а серед подій тодішнього культурного життя мала місце зустріч письменника-драматурга Юрія Мокрієва із колективом Олександрійського музично-драматичного театру [14, с. 2].
Щоб спробувати повернути минулу славу театральному колективу, зруйновані під час війни приміщення театру та кінотеатру вирішили відновити. Відповідні рішення місцева влада ухвалила у 1946 році. Як констатується у документі, приміщення театру під час війни було спалено, а кінотеатру — знищено внаслідок вибуху. Нині ж вони розміщувались у малих, непристосованих приміщеннях.
У об’єднаній постанові районного комітету партії надається розгорнута відповідь на те, чому вирішено відновити повноцінні приміщення театру та кінотеатру в місті. Влада запланувала у поточному році збільшити населення міста вдвічі, а у найближчий час — 3-4 роки — у зв’язку із розвитком вугільної галузі, досягти рівня населення в Олександрії не менше 50 тисяч [4, с. 1]. Тобто разом із містом мало зростати і театральне осердя Олександрії.
Новий театр мав бути на 700 місць та новий кінотеатр — на 1000 місць. Історичну ж будівлю, де виступали корифеї українського театру, вирішили остаточно знести.
Місце будівництва запланували відмінне від локації, де була історична театральна будівля. Замість відновлення перетвореного на руїни театрального приміщення, на сцені якого виступали корифеї українського театру, влада підшукувала інше місце. Імовірно тому, що для реалізації амбітного плану нового театру було замало місця.
Нову локацію окреслили територією по вулиці Леніна від електропідстанції до вулиці Першотравневої. В сучасній Олександрії це заледве не цілий квартал від приміщення нинішнього представництва обленерго (вул. Діброви, 1) до перетину з вулицею Першотравневою, тобто до початкової межі нинішньої вулиці 6-го Грудня.
В свою чергу новий кінотеатр мав з’явитись на перехресті вулиці Жовтневої (нині — проспект Соборний) та вулиці Діброви. Сьогодні — це територія приміщення головпоштамту, або дві забудови багатоквартирних приміщень (на першому поверсі яких нині ательє “Оксана” чи колишній гастроном № 1, або споруда, що належить Олександрійському політехнічному коледжу (колишній індустріальний технікум).
Свою ідею місцеві чиновники взялись активно реалізовувати. Вони йдуть по всім щаблям влади і звернулись із пропозицією виділити на це будівництво з обласного бюджету півтора мільйона: 1 мільйон рублів для міського театру та 500 тисяч – для кінотеатру.
Необхідність масштабного будівництва викликала до життя заснування у Олександрії посади головного архітектора. Тому цілком можливо вважати дату 23 січня днем створення окремої архітектурної служби міста Олександрії. Цей же документ зафіксував імена тих, хто тоді був керівником театру — Коврига Н.Г. та очільник районного кіноуправління — Савченко Б.С.
Однак гігантські плани не стали реальністю, не дивлячись на те, що питання максимально педалювалось компартійним керівництвом місцевого рівня. Наприклад у квітні цього ж року спеціальним рішенням було урегульовано питання кредиту для відновлення міськтеатру [5, с. 1]. А наприкінці квітня питання спорудження “Державного українського робітничо-колгоспного театру”, як стали називати цей “проект”, продовжували активізувати [6, с. 1]. Поки що відомо лише, що і в 1947 році театр розміщувався у колишній синагозі по вулиці 1 Травня, № 41.
Переглядаючи матеріали архівних справ у пошуках інформації про історію місцевих книгозбірень, автор рядків випадково знайшов цікавий документ, фотокопію якого передав Анатолю Кохану, досліднику театрального життя міста. Анатолієм Іллічем він так і не був використаний, тому ми його процитуємо. Це — «Итоги деятельности театра за 1947 год». Автор документу — начальник сектору культури і охорони здоров’я Хорунжа. Відповідно до звіту, Олександрійський міський український музично-драматичний театр у 1947 році провів 266 вистав з запланованих 286 денних, вечірніх, стаціонарних та виїзних спектаклів які відвідало 29094 жителя краю. Всього у театрі працювало 55 співробітників, з яких 6 художніх керівників, 23 актори, 11 художньо-технічних та 11 господарсько-технічних, 4 адміністративно-управлінських співробітника.
Цікаво зазначити, що на початковому етапі існувало два паралельних театральних колективи — Олександрійський український театр імені Кропивницького, який після повернення з евакуації у 1944 році об’єднався з Кіровоградським українським театром імені Кропивницького та театр російської драми імені Кірова, який пізніше отримав прописку у Маріуполі [12, с. 5]. Ще у 1944 році Кіровоградському обласному державному українському музично-драматичному театру ім. М. Л. Кропивницького передано одне з театральних приміщень тодішнього Кіровограда. Проте лише у 1947–1948 роках почались роботи з проекту реконструкції приміщення, а реальна реконструкція приміщення почалась у 1950 році [20, с. 188]. Імовірно, що саме спрямування коштів на реконструкцію приміщення у обласному центрі поставило крапку на ідеї олександрійських чиновників реалізувати власний масштабний театральний проект.
Цікаво, що у тому ж 1950 році місцева преса публікує розгромну рецензію на чергову виставу в «Олександрійському Українському театрі імені Саксаганського». П’єса, постановка якої так не сподобалась рецензенту, була за твором М. Старицького «Не судилося». З характеру публікації помітно, що рецензенту більше не подобається твір Старицького, ніж гра акторів. Одна з провин театру та автора і акторів – обрання виправдувальної позиції автора щодо «путнього» панича, тобто класового ворога: «Автор намагається виправдати свого героя Михайла солодкими словами довгих монологів, змовницькими підступами інших дійових осіб, слабістю його характера. Трохи і артист Волошанович (в ролі Михайла), він же і постановщик цього спектаклю вслід за автором прикрашує свого «героя». Проте наш глядач настільки політично і культурно виріс, що він по-своєму, правдиво сприймає події», — впевнено заявляє автор замітки-рецензії. Дісталось на горіхи у рецензії і заслуженій артистці УРСР Н. Байковій за «перебільшення», «висміювання» образу [19, с. 4].
Розгромна рецензія завершується висновком, що «всупереч намірам автора, всупереч театру, який в дечому погодився з автором, наш глядач по-новому, глибоко і вірно сприймає цю стару мелодраму». Але найцікавіші останні рядки публікації, в яких автор несподівано вказує на те, що «вистава користується успіхом і свідчить про великі творчі можливості театру». Однак розуміючи хибність таких слів, автор все ж зауважує, що варто звертатись не до українського класика, а до ідеологічно правильних авторів. І це не даремно, бо «найкраще і найповніше може виявити в радянській, сучасній п’єсі».
Схоже на те що натяк зрозуміли. Вже у березні з’являється коротенька замітка про нову п’єсу «Життя починається знову», яка почала ставитись з 10 березня. Автор п’єси — Вадим Собко, а розповідає вона вже про повоєнне життя в Німеччині після Другої світової. Характерно, що замітка говорить як про успіх п’єси, так і про те, що «спектакль присвячується дню виборів до Верховної Ради СРСР, старанно підготовлений колективом». Серед акторів згадується і «пропісочений» Волошинович, і Байкова [18, с. 4].
Не дивлячись на те, що ідея місцевого театру все більше зазнавала фаско, думка про відновлення власного театру та кінотеатру навіть попри відверту неспроможність місцевої еліти відстояти цей проект і пролобіювати його, все одно постійно випливала.
«Олександрії — хороший театр». Такий красномовний заголовок у місцевій публікації 1952 року. Вона передає не тільки емоційне бажання отримати в місті сучасний храм театрального мистецтва, але й про реальний стан справ із діяльністю театральної трупи: «В час зимового сезону 1951-1952 року часто виступав з не досить підготовленими спектаклями і тому ставив їх на низькому рівні». Автор статті пояснює у чому він вбачав занепад театру — «іноді допускались перекручення ідейного змісту деяких п’єс». Стаття, яка мабуть була редакційною, бо автора її не зазначено, говорить про те, що погано працює директор, а ще гірше режисер, що «не відповідав своєму призначенню». І біди театру через те, що крім неідейного керівництва, забракло молоді.
Стаття стає закликом відновити роботу місцевого театру. «Після довгого літнього пустування, приміщення театру знову поставлено на консервацію… Працівники вугільної промисловості, учителі і лікарі – читачі нашої газети з тривогою пишуть: Нам стало відомо, що Олександрійський міський театр імені Саксаганського взятий на консервацію. Ми вважаємо, що старий театр, безумовно не задовільняє зрослих культурних запитів трудящих міста. Сподіваємось, що міські організації подбають про створення в Олександрії нового музично-драматичного театру. Справді, крупніший промисловий центр Кіровоградської області — Олександрія — повинен мати свій хороший театр» [11, с. 4].
Врешті, приміщення театру в Олександрії було відновлено, хоча і не в повному обсязі та із значними змінами первісного фасаду і інтер’єрів. А на центральній площі Олександрії, споруджують кінотеатр “Жовтень”. В середині 70-их років XX століття в місті з’являється найбільша культурно-масова споруда — Палац культури шахти “Світлопільської” (нині — Палац культури «Світлопільський»). За масштабністю цей Палац віддзеркалив намагання очільників післявоєнної Олександрії у 1946 році мати власне грандіозне театральне приміщення. Проте всі ці споруди використовувались вже аматорськими театральними трупами в яких працювали відомі театральні діячі Кіровоградщини. Професійний театр до цього часу так і не повернувся до Олександрії як господар сцени.

Віктор Голобородько, член Національної спілки краєзнавців України

Summary
In the city of Alexandria, local authorities tried to realize a grand theatrical project after the end of World War II. In 1946, an attempt was made to build a new theater. It had to outperform all other existing art projects. They intended to use millions of funds for doing this. The project remained unrealized due to a number of circumstances, including the transfer of a professional theater to the city of Kropyvnytskyi.
The publication shows the activities of the theater in the first days and months after the occupation in 1944-1945, the content of the repertoire, the features of the theater and the attitude of the authorities to the issue of theatrical art.

Література:

  1. Анатолій Кохан. Лікар, краєзнавець, журналіст: книги, поезії, статті, біографічні матеріали / Упоряд. В. В. Голобородько. Олександрія, 2015. 717 с.
  2. Від інтелігенції. Більшовицька правда. 1945. 5 травня. С. 2
  3. Громак В. Використаємо кожну годину будівельного сезону. Більшовицька правда. 1945. 7 червня. С. 2
  4. Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №3, об’єднана постанова виконкому райради і бюро райкому КП(б)У Олександрійського району “О строительстве в городе Александрии здания гортеатра и кинотеатра” від 23 січня 1946 року.
  5. Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №10, постанова виконкому райради Олександрійського району “Про розпорядження кредитів по рахунку № 156043” від13 квітня 1946 року.
  6. Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №11 від 23 квітня 1946 року.
  7. Задоя І. Зашпори серця. Розповіді про незабутнє. Одеса: Астропринт, 2007. 232 с.
  8. Збори трудящих міста. Більшовицька правда. 1944. 23 лютого. С. 2
  9. Коцарев С. І., На свою сцену вийшли актори. Більшовицька правда. 1944. 1 січня. С. 2
  10. Л.С. Біля віконця каси. Більшовицька правда. 1945. 18 січня. С. 2
  11. Олександрії – хороший театр. Більшовицька правда. 1952. 26 жовтня. С. 4
  12. Пасічник Л. Тоді відновили і зараз відновимо. Вечірня газета. 2014. 12 вересня. № 37(1381). С. 5
  13. Першотравневе свято у місті. Більшовицька правда. 1944. 2 травня. С. 2
  14. Письменник Юрій Мокрієв в Олександрії. Більшовицька правда. 1945. 11 листопада. С. 2
  15. Погрібний І. Відбудуємо рідне місто. Більшовицька правда. 1945. 8 квітня. С. 2
  16. Тасін С. «Лине серце в рідний край» до постановки опери «Запорожець за Дунаєм». Більшовицька правда. 1945. 25 березня. С. 2
  17. Тасін С. Погана новина. Більшовицька правда. 1944. 17 грудня. С. 2
  18. Успіх вистави «Життя починається знову». Більшовицька правда. 12 березня. С. 4
  19. Шамета Л. Наш глядач і стара п’єса. (П’єса М. Старицького «Не судилося». в Олександрійському Українському театрі ім. Саксаганського). Більшовицька правда. 1950. 9 квітня. С. 4
  20. Шамраєва Амелія «Храму Мельпомени» 150 років. Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка Карого: Збірник наукових праць / Київський нац. ун-т театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка Карого; редкол.: О. І. Безгін (голова) та ін. К., 2017. Вип. 21. С. 188

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *